Незважаючи
на нашу гірку історію, ми завжди посміхалися. Навіть після страшних сталінських
репресій і Голодомору, й у роки Другої світової війни українці посміхалися. Це
помітив відомий американський письменник, Нобелівський лауреат Джон Стейнбек,
коли видав у Нью-Йорку (США) свої щоденники з враженнями від повоєнної України
(John Steinbeck. A Russian Journal. — New York: Viking, 1948). Наведемо два
уривки з цієї книжки (переклад Романа Колісника): «Хоч Київ зруйнований, а
Москва — ні, люди в Києві не такі мертвячо понурі, як у Москві. Вони не ходять
похилені, а випрямлені, на вулицях чути сміх»; «Ми пішли в поле, де жінки й
діти збирали огірки... Все поле занеслося сміхом. Це були жваві, приязні люди».
Письменник-гуморист
Роман Колісник (Торонто, Канада): «Український гумор, як і український народ,
не мають собі рівня, бо українці мають найкраще вироблене почуття гумору — одне
із одного сміються за всіх обставин, і тому їх так довго б’ють, і ще досі не
можуть добити — і не доб’ють». Здається, це не лише іронічно, а й
оптимістично...
Достатньо було один раз сказати
“російський військовий корабель..” — і все! І тепер уже нічого не можна з цим
зробити. Тепер уже завжди, скільки б не існував російський військовий корабель,
на якому би флоті (чорноморському, тихоокеанському, балтійському) він би не
йшов, що б на цьому кораблі не було, хоч ядерні боєголовки, від все одно йтиме
за тим самим напрямком. Цього вже змінити не можна.
Коли ми насміхаємося з ворога,
проявляємо «оборонну злість», на яку маємо повне право.
Гумор, жарти, підколи, меми — це частина культурного коду нації,
який ми пишемо прямо зараз. Пишемо прямо зараз і нашою кров'ю, і літерами, і
всеукраїнською люттю. Цигани і трактор, паляниця і полуниця, сьома серія Чорнобаївки
— то все величезний пласт нашої
національно-визвольної боротьби, який тут і зараз ми вписуємо в новітню історію
незалежної України.
Коментарі
Дописати коментар