Дівчина-легенда –
саме так називають історики й літератори полтавку Марусю Чурай, яка фактично створила
першу українську жіночу й романтичну лірику. В її житті художні образи тісно
переплетені з реальними фактами. Навіть дата її народження не є точною - близько
1625 року, у часи Хмельниччини.
Марія Чурай
народилась в Полтаві у родині полкового
осавула Гордія Чурая, який був знаменитий своїми виступами проти польських
загарбників.
Марусю без тями
кохав Іван Іскра – син гетьмана Якова Остряниці, а вона сохла за Григорієм
Бобренком, сином полкового хорунжого. Навіть потайки з ним заручилася, що у
перекладі на наші часи означає – віддалася.
Чотири роки Маруся
чекала його з війни, а після повернення дізналася про його зраду. Начебто під
впливом матері Гриць одружився із донькою заможного осавула Галею Вишняківною.
Маруся страждала,
злягла і хотіла втопитися, але від самогубства її врятував закоханий Іван
Іскра. Однак хлопець не зміг запобігти іншому відчаю дівчини. За переказами,
незабаром Маруся побачила на вечорницях молоде подружжя і не витримала. Знайшла
спосіб закликати Гриця на перемовини, зварила отруйне зілля – собі, щоб
накласти руки, якщо він не прийде. Гриць прийшов до Марусчі Чурай, ненароком
випив зілля й тут же помер.
Дівчину приговорили
до відсічення голови. Але від страти дівчину знову врятував закоханий Іван –
він привіз грамоту Богдана Хмельницького про помилування.
Втім, це не продовжило життя народній співачці. І у віці
28-ми років вона помирає.
Справжня причина її
смерті так і залишилася загадкою. Одні джерела вказують, що Маруся у в’язниці
підхопила сухоти і після звільнення дуже хворіла, що й призвело до смерті. Інші
джерела свідчать про кількарічну покуту в монастирі, куди Маруся відправилася
після суду, аби замолити свій гріх. Начебто її поховали у Полтаві. Запис про
смерть Марусі був у повітових книгах, але всі вони згоріли після пожеж різних
часів.
Любовна історія
Марусі Чурай лягла в основу багатьох творів та досліджень. Велику кількість
матеріалів про неї зібрав Григорій Квітка-Основ’яненко. Але на жаль, вони
загублені разом з архівом письменника.
Перший художній
твір про співачку написав Григорій Бораковський середини ХІХ сторіччя зі слів
старого козака з Полтавщини. Через кілька років Володимир Самійленко присвятив
їй віршовану драму «Маруся Чураївна», Ольга Кобилянська – повість «У неділю
рано зілля копала». Левко Боровиковський склав свою «Чарівницю», а Степан
Руданський – «Розмай». Борис Олійник – поему «До тієї Чураївни (Парубоцька
балада)», Михайло Старицький написав драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на
вечорниці», а Ліна Костенко – історичний роман у віршах, відзначений
Шевченківською премією.
Маруся Чурай склала
понад 40 пісень. Власне, завдяки цьому вона стала знаною не лише на Полтавщині,
а й серед простого українського люду. За переказами, вона віршувала і
наспівувала просто у розмові, і її рядки вмить підхоплювали інші – молодь,
козаки, селяни. Її найвідоміші пісні: “Засвистали козаченьки”, “Віють вітри,
віють буйні…”, “Сидить голуб на березі”, “Зелененький барвіночку”, “Нагороді
верба рясна”, “Котилися вози з гори”, які досі співають в народі.
«Ця дівчина не
просто так, Маруся.
Це - голос наш. Це
- пісня. Це - душа.
Коли в похід
виходила батава,
Її піснями плакала
Полтава.
Що нам було
потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні» (Іван Іскра про Марусю).
Коментарі
Дописати коментар