Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Зростав без батька. Про своє дитинство пізніше поет писав, що з рідних людей у нього були тільки мати і сивий дід, а татом він нікого не кликав і довгий час був упевнений, що так і повинно бути.
За словами письменника Олеся Гончара, "його дитинство чуло ридання матерів, що
божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити
повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".
Писати
Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за життя видано лише збірку
лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та
Лоскотон". Його вірші, які допускалися до друку, коригувалися. Визнання до
поета прийшло посмертно. Сам письменник
про свій поетичний стиль говорив: "Є в мені щось від діда Тараса і прадіда
Сковороди".
Уже в ті роки набули великої популярності самвидавні збірки Василя Симоненка. Саме вони поклали початок українському рухові опору 1960-70-х pоків. Ця поезія Симоненка була сатирою на радянський лад.
Влітку
1962 року Симоненка заарештовують. Колеги розшукали поета в камері у
Смілі на другий день. Забрати його дозволили тільки після того, як втрутився
секретар Смілянського міськкому партії.
Василь
показував синці й розповідав, що по м'яких частинах тіла не били, в основному
удари завдавалися по хребту і нижній частині спини. Знайомі письменника потім згадували, що після звільнення
Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів.
Недарма
Симоненка називали літературним бунтарем: він не терпів несправедливості,
прагнув не тільки свободи, але й визнати Україну самобутньою державою. Він
виступав проти компартії та всевладдя.
Навесні
1963-го його стан тільки погіршувався. А вже у вересні поета госпіталізували.
Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток
хвороби. Проведена операція результатів не дала.
У ніч проти 14 грудня 1963 році у неповні 29 років
поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета
потрапляють його щоденники й архів. Однак після цього Симоненка в Україні не
видаватимуть 15 років.
Коли
стан Симоненка погіршився й він потрапив до лікарні, то продовжував творити.
Останній свій вірш поет написав у грудні 1963 року.
Прощай, мій зошите! Спасибі
тобі, друже, Що ти думок моїх Не відцуравсь, Що ти свої клітини Тепло мружив,
Коли над римами Я потом обливавсь.
Ти їх сприйняв Без жодної огуди, Єдиний мій читач І шанувальник мій. Чи сприймуть їх колись І прочитають люди — Побачимо. Прощай, товариш мій.
Коментарі
Дописати коментар